Микола Литвин

з автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-1919 рр.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається необхідністю вивчення етнополітичних і геостратегічних обставин відродження національних держав, спричинених крахом поліетнічних імперій у ХХ ст. Досвід суверенізації етносів і націй, творення нових держав на засадах національної ідеї та етнонаціональних інтересів є предметом зацікавлення для науковців і політиків. Осмислення такого досвіду становить особливий інтерес для українців та їх сусідів, зокрема поляків, взаємини з якими мають тисячолітні традиції.

Важливим етапом боротьби народів Центральної і Східної Європи за державну незалежність була Перша світова війна та національно-демократичні революції, внаслідок яких розпалися Російська та Австро-Угорська імперії. На їх розвалинах виникла низка незалежних держав, у тому числі Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка, а також Друга Річ Посполита. Процес творення цих держав відбувався в гострій внутрішній боротьбі та міждержавному протиборстві. У цьому контексті викликає зацікавлення українсько-польська війна 1918-1919 рр. Розв’язана польським політичним проводом, за підтримки Антанти, війна спричинила інкорпорацію Східної Галичини і Західної Волині до Другої Речі Посполитої. Боротьба проти іноземної агресії стала яскравим виявом прагнення галицьких українців реалізувати право на самовизначення, державну незалежність та соборність України.

Драматичні події українсько-польської війни протягом багатьох десятиліть привертають увагу дослідників. Вони були об’єктом гострого політичного та ідеологічного протистоянь, які, на жаль, тією чи іншою мірою проявляються дотепер. Тому об’єктивне дослідження цієї неоднозначної сторінки історії польсько-українських стосунків становить не тільки науковий, але громадсько-політичний інтерес.

Об’єкт дослідження - західні землі України як реґіон відродження національної державності та об’єкт агресії об’єднаних сил новоутворених держав, насамперед Польщі, здійсненої за військово-політичної підтримки країн Антанти і геополітичної експансії радянської Росії, а також боротьба українців ЗУНР за державність і соборність України.

Хронологічні рамки охоплюють другу половину 1918 - першу половину 1919 рр. - період збройного захисту суверенітету та територіальної цілісності ЗУНР від зовнішньої експансії.

Методологічна основа дослідження - принцип об’єктивності. Дисертант використав спеціально-історичні методи - ретроспективний, синхрон­ний, актуалізації і проблемно-хронологічний.

Метою і завданням дисертаційної роботи є дослідити:

- об’єктивні й суб’єктивні обставини краху поліетнічної монархії Габсбургів і особливість відродження національної державності на західних етнічних землях України після Листопадової національно-демократичної революції 1918 р.;

- взаємовідносини ЗУНР, Другої Речі Посполитої, країн Антанти щодо розв’язання східногалицької проблеми;

- військове будівництво ЗУНР; організацію Галицької Армії і Війська Польського на Галицькому і Волинсько-Холмському фронтах;

- театр і масштаби воєнних дій (Західна Волинь - Східна Галичина -Покуття; Північна Буковина);

геополітичні умови та етнонаціональні інтереси злуки ЗУНР і УНР;

- причини поразки українців у війні і трагічні уроки першої спроби українського унезалежнення у ХХ ст.

Новизна дослідження - сукупність наукових положень і висновків, що виносяться на захист:

У роки Першої світової війни національно-визвольний рух українців Східної Галичини актуалізував державно-соборницькі прагнення. Водночас політичні кола поляків, румунів, угорців та чехів ігнорували національно-державні устремління українців Австро-Угорської імперії й намагалися інкорпорувати їх землі до складу новоутворених держав. Польська сторона обґрунтовувала “історичні права” на “східні креси” і цивілізаційну місію щодо їхнього населення.

На українських землях Австро-Угорщини національно-демократична революція була започаткована створенням 18-19 жовтня парламентської Української Національної Ради і проголошенням Української держави на цих землях. Першолистопадове повстання у Львові та перейняття українцями влади засвідчило правомірність самовизначення одного з найбільших народів Центральної Європи, відродження національної державності, а також рішуче прагнення галичан, буковинців і закарпатців об’єднатися у незалежній соборній Україні. Перемога українців не загрожувала польському народу-сусідові у відродженні його державності і загалом територіальній цілісності Другої Речі Посполитої, що була проголошена 11 листопада 1918 р. У той же час національно-політичні плани польського проводу передбачали - усупереч волі українців - інкорпорацію території від Сяну до Збруча і ліквідацію Західно-Української Народної Республіки. Українство, заручившись нейтралітетом євреїв, а нерідко й збройною підтримкою, рішуче стало на захист своєї землі.

Національно-демократична революція переросла у визвольну війну українців за суверенність і соборність. Українська влада намагалася створити умови для національно-культурного життя меншин, насамперед поляків і євреїв.

Загальнонаціональними інтересами була підпорядкована Злука УНР і ЗУНР, схвалена Національною Радою, Директорією і народним вічем у Києві й затверджена Трудовим конгресом України представників усіх соціально-політичних прошарків республіки. Акт злуки зміцнив воєнно-політичну потугу соборної держави та задекларував правно-політичні засади об’єднання українського народу.

На першому етапі війни переважали національно-територіальні домагання: галицькі українці прагнули відродити на власних етнічних землях національну державність, а поляки - повернути так звані “історичні землі”. На другому етапі починається воєнно-дипломатичне втручання Антанти і Росії, а війна виходить за національно-територіальні рамки і перетворюється в арену геостратегічної боротьби великих держав у цьому реґіоні Центрально-Східної Європи. На Паризькій конференції країни Антанти віддали перевагу Польщі як більш надійному партнеру у боротьбі проти більшовицької Росії. Охоплена полум’ям громадянської війни Україна вважалася ненадійним союзником. Тому Антанта пожертвувала державну незалежність та єдність українців задля побудови “санітарного” антибільшовицького кордону.

Українсько-польська війна посилила конкурентну боротьбу Англії, Франції та США за перерозподіл нафтових, соляних і лісових багатств Прикарпаття. Цим пояснюється багатомісячний дипломатичний торг за Східну Галичину. За ухвалами Паризької мирної конференції 28 червня і 8 грудня 1919 р. державні кордони Другої Речі Посполитої проходили на захід від Східної Галичини і Західної Волині.

Липневий перехід УГА за Збруч на підконтрольну Директорією територію УНР та серпневий наступ об’єднаного польсько-українського війська на Київ засвідчили зміну геостратегічної ситуації на польсько-українсько-російському пограниччі й започаткували новий етап Визвольних змагань, коли незалежність та соборність України вирішувались вже не польсько-українським, а російсько-українським воєнним протистоянням та ворожою позицією країн Антанти.

Утворення ЗУНР стало наслідком національно-демократичної революції в Австро-Угорській імперії. Воно засвідчило непохитне прагнення українців до державної незалежності та соборності своїх земель, а поразка українців у війні була спричинена несприятливими зовнішньополітичними обставинами, зокрема експансіоністськими діями сусідніх держав, насамперед Польщі, а також помилками у внутрішній і зовнішній політиці молодої держави та неузгодженістю дій із Директорією УНР.

Наукова новизна праці полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні проблеми відновлення національної державності на західних етнічних землях України в контексті загальноукраїнського та східноєвропейських національних рухів після Першої світової війни. Збройний захист незалежності, територіальної цілісності й соборності УНР-ЗУНР розглядається на архівному матеріалі, значна частина якого залучається вперше до наукового обігу.

Виділено етапи війни: перший - збройна боротьба за столицю 1-22 листопада 1918 р.; другий - утворення і стабілізація фронту у грудні 1918 - січні 1919 рр.; третій - боротьба за ініціативу у лютому-квітні 1919 р.; четвертий завершальний - відступ УГА за Збруч у травні-липні 1919 р. У рамках першого етапу виокремлено і проаналізовано три періоди боїв: перший (початок бойових дій 1-4 листопада); другий (5-18 листопада); третій (18-22 листопада - втрата Львова). Театр бойових дій включав Галицький фронт від Белза до Турки з його румунсько-покутським відтинком і Холмсько-Волинський фронт Армії УНР.

Показано військове будівництво ЗУНР: військово-мобілізаційну діяльність уряду і Секретаріату військових справ, відповідні зусилля Окружних військових команд, Начальної Команди Галицької Армії. Проаналізовано структуру Галицької армії від куреня до Начальної Команди (12 схем, 9 таблиць), а також її реорганізації у січні та квітні-червні 1919 р. Висвітлено формування Галицького фронту Збройних Сил Польщі.

На основі досягнень української історіографії та нових археографічних колекцій в Україні, Росії, Польщі, Чехії уточнено місце ЗУНР на геополітичній карті Центрально-Східної Європи. Відзначено, що вибух українсько-польської війни викликав занепокоєння серед країн Антанти і США. Проголошення ЗУНР заплутало їхні повоєнні карти, пов’язані з потребою консолідації Другої Речі Посполитої і боротьбою з радянською владою в Росії. Воєнно-політичну ситуацію ускладнювало й те, що союзники не мали в реґіоні своїх військ і тому лише опосередковано контролювали перебіг подій на Галицькому і Холмсько-Волинському фронтах. Союзники не відразу досягли згоди щодо тактики і шляхів розв’язання східногалицької проблеми. Франція прагнула створити європейську систему безпеки, що стримувала б Німеччину, і головна роль у ній відводилася Польщі як надійному союзникові замість втраченої Росії. Англія намагалася підтримувати баланс сил на континенті й воліла запобігти посиленню Франції та відродженої Польщі. Найголовнішим геополітичним чинником, що визначав позицію США щодо Східної Галичини і Волині, було врахування інтересів “єдиної і неподільної” Росії та ігнорування національних рухів на окраїнах імперії. З огляду на поразки Армії С.Петлюри та на загальне негативне ставлення Заходу до української ірреденти, фактично відпав варіант прилучення західних земель до УНР. Антанту дратувала й соціалістична фразеологія її лідерів, насамперед В.Винниченка. Ставлення чехів до ЗУНР мало кон’юнктурний і непослідовний характер: вони цікавилися природніми ресурсами і джерелами сировини Карпат і лише до певної міри співчували українським визвольним змаганням. У той же час Польща, виснажена війною із радянською Росією, зазнала національно-дипломатичної поразки від Праги, яка домоглася від Антанти передачі спірних теренів у Сілезії, а перед тим ще й Закарпаття.

Практичне значення одержаних результаті полягає в тому, що положення і висновки дисертації узагальнюють історичний досвід національного державотворення в екстремальних умовах війни і відтворюють геостратегічну ситуацію на польсько-чесько-угорсько-румунсько-українському пограниччі після краху Габсбурзької і Романовської імперій.

Висновки і фактичний матеріал дисертанта використані в навчально-освітніх роботах: Історія України. - Львів: Світ, 1996. - Вид.2-ге, зі змінами - 1998; Історія України: Навчальний посібник. - Київ: Альтернатива, 1997; Довідник з історії України. - Київ: Генеза, 1995. Т.2 та ін.

Дисертація апробована на засіданнях відділу новітньої історії України Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, спільних засіданнях Польсько-української історичної комісії при Польській академії наук і НАН України, ІІ і ІІІ конгресах Міжнародної асоціації україністів, наукових конференціях в Україні (Київ, Львів, Івано-Франківськ, Луцьк), Польщі (Варшава, Перемишль, Люблін, Краків, Торунь), Чехії (Прага).

Дисертація складається зі вступу (с.5-15), дев’яти розділів (43 параграфи, 32 схеми, 12 таблиць, с.16-381), висновків (с.390-396), списку джерел і літератури (понад 800 назв, с.396-437), іменного (с.437-456) і географічного (с.457-469) покажчиків, ілюстрацій (с.470-485).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну і практичне значення дослідження.

У першому розділі - “Історіографія на археографія проблеми” - з’ясовується методологічне, історіографічне і джерелознавче підґрунтя дослідження.

Ступінь наукової розробки теми характеризується надто політизованим підходом більшості вітчизняних і зарубіжних дослідників до Визвольних змагань українців у 1917-1923 рр., особливо українсько-польської війни.

Можна виділити кілька етапів дослідження. Перший - охоплює 20-40-і роки, коли радянська історіографія висвітлювала події 1917-1923 рр. під кутом зору здійснення Жовтневого перевороту та встановлення радянської влади. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях висвітлювався під цим кутом зору, тому утворення ЗУНР розцінювалося не як реалізація прав українців на самовизначення, а як контрреволюційні дії української буржуазії з метою протистояння Радянській владі й світовій комуністичній революції.

Підтвердженням цього служить доповідь В.Ульянова-Леніна на ІХ конференції РКП(б) уже по завершенні українсько-польської війни і невдалого походу Червоної армії на західно­українські землі 1920 р.: “Отримуючи східну Галичину, ми мали би базу проти всіх сучасних держав... За це варто повоювати”. Українсько-польська війна трактувалася як протистояння між буржуазією різних національностей, цілі яких суперечать інтересам “трудящого” населення.

Листопадовий чин та українсько-польська війна активно досліджувалася громадсько-політичними та військовими діячами ЗУНР в еміграції. Зокрема, у Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Канаді та США у міжвоєнний період було опубліковано історико-мемуарні праці К.Левицького, М.Алиськевича, Д.Паліїва, А.Чайковського, В.Панейка, О.Думіна (А.Крезуб), О.Кузьми, Г.Микитея, А.Бізанца, М.Заклинського, В.Кучабського, І.Карпинця М.Лозинського, О.Назарука та ін. 1929 р. у Празі з’явилося найкраще, на нашу думку, мемуарно-аналітичне дослідження командувача УГА М.Омеляновича-Павленка “Українсько-польська війна”. Але невеликий обсяг книги не дозволив детально висвітлити весь спектр збройного протистояння, зокрема переговорний процес із поляками і місіями Антанти. Загальною вадою цих праць була їх обмеженість цензурними вимогами, недостатнє використання архівів супротивника та певна ідеалізація власної участі у Листопадовому зриві і військовому будівництві.

Польські історики та політики міжвоєнного часу заперечували польську агресію і характеризували ці події як конфлікт двох народів, що заселяли територію Галичини. Українці, на їх думку, мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла господарська і культурна спадщина; тому це була братовбивча війна, яка завдала великих втрат обом народам. Загалом польська політична думка заперечувала право українців на самовизначення, соборність їх земель і фактично стала рупором політики асиміляції українців “Східної Малопольщі”.

З другої половини 50-х і до середини 80-х років зростає увага радянської історіографії (О.Карпенко, Ю.Сливка, С.Макарчук. М.Панчук, Р.Симоненко) до вивчення політичної історії ХХ ст., зокрема подій 1917-1920 рр. Загалом у цих публікаціях історія регіону висвітлювалася в контексті єдиного революційного потоку, який охопив Росію та країни Центральної та Східної Європи під впливом Жовтневого перевороту 1917 р. Стверджувалося, що революційний рух на цих землях сприяв розвалу Австро-Угорської імперії, а політика новоутворених держав - Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини щодо українських земель була загарбницькою, яку підтримали країни Антанти. Визнавався національно-визвольний характер боротьби проти іноземної агресії. Водночас критикувалася політика уряду ЗУНР у визвольному русі, гіперболізувалася роль і місце комуністичних організацій, а боротьба за соборність кваліфікувалася як рух за воз’єднання з УСРР.

У Польській народній республіці цього періоду з’явилося чимало праць (Т.Домбковський, А.Айненкель, Я.Радзейовський, В.Найдус, М.Папєжинська-Турек, Г.Томашевський, Є.Лєвандовський, Л.Подгородєцький, В.Сєрчик), у яких робилася спроба висвітлити процес відродження польської і української державності у 1918-1920 рр. Однак, вони хибували на певну суб’єктивність у трактуванні внутрішньої та зовнішньої політики ЗУНР і характеру війни з українцями, відстоювали “історичне” право поляків на східні “креси” і заперечували правомірність боротьби українців на державотворчість.

Висвітленням складних взаємовідносин народів-сусідів займалися польські еміграційні діячі Є.Ґедройц (Франція), З.Бжезінський (США), Ю.Лободовський (Іспанія, Канада), які наважилися ревізувати національні міфи щодо східного пограниччя й стати на захист “нерадянських” українців. Шовіністична польська діаспора і чимало авторів з ПНР сприйняли їх ініціативи вкрай насто­рожено. Відмова від південно-східних “кресів” і “польського” Львова стала для багатьох поляків “національною зрадою”. На ідеях нелегально поширюваної паризької “Культури” Є.Ґедройца зросло кілька поколінь опозиційної польської інтелігенції 60-80-х років.

У 50-70-ті роки історію Визвольних змагань продовжуть досліджувати діаспорні історики С.Ріпецький, П.Мірчук, М.Стахів, С.Ярославин, В.Косик, Т.Гунчак та Л.Шанковський, що став одним із фундаторів української воєнно-історичної науки у Німеччині та Канаді. Велику археографічну роботу провів старшина УГА Д.Микитюк, який упорядкував у Канаді п’ятитомник документів і матеріалів “Українська Галицька Армія”. У СРСР ця література знаходилася у спецфондах бібліотек і не була в науковому обігу.

Якісно новий етап дослідження розпочався наприкінці 80-х років. Власне тоді українська історіографія, звільнившись від ідеологічних догм, почала висвітлювати українсько-польські стосунки з наукових позицій і показувати суперечливий характер національно-політичного протиборства у реґіоні у контексті загально­європейського історичного процесу кінця ХІХ - на початку ХХ ст. (О.Аркуша, Я.Грицак, Я.Дашкевич, М.Кугутяк, М.Мудрий, І.Патер, В.Расевич, О.Сухий, П.Шкраб’юк, І.Чорновіл). З’явилася низка праць (В.Гордієнко, А.Каляєв, М.Лазарович, К.Науменко, Б.Савчук, Б.Трофим’як, Б.Якимович), в яких діяльність парамілітарних громадських товариств “Січ”, “Сокіл”, “Пласт”, “Січові стрільці”, бойовий шлях легіону Українських січових стрільців у 1914-1918 рр. досліджується як зав’язок майбутніх Збройних Сил ЗУНР. Конкретно історичний матеріал перелічених публі­кацій доводить, що поляки використовували владну позицію в монархії для того, щоб усіма можливими способами гальмувати процес національно-культурного розвитку українців, що призвело до появи різних національно-політичних ідеологій і воєнного вибуху восени 1918 р.

С.Макарчук у монографії “Українська республіка галичан” (Львів, 1997) та О.Шишка у посібнику “Слідами листопадових боїв” (Львів, 1993) розглядають перебіг Листопадової національно-демократичної революції та окремі сюжети війни з поляками, стверджуючи, що польська сторона домінувала у конфлікті і була відповідальною за воєнний вибух на українських етнічних землях. Проблеми археографії та зовнішньополітичної діяльності ЗУНР розробляли О.Карпенко, М.Панчук, Л.Ґентош, В.Великочий. Роль США в організації експансії на західноукраїнські землі дослідив О.Павлюк. Вплив чесько-польського збройного конфлікту на перебіг українсько-польської війни узагальнив М.Кірсенко. Позицію Франції та Ватикану щодо ЗУНР і місійно-миротворчу діяльність митрополита Андрея Шептицького висвітлюють Г. Цвенґрош у монографії “La Republique Democratique Ukrainienne - la Republique Francaise (1917-1922)’’ (Lviv, 1995) і О. Красівський у книзі “За Українську державу і Церкву: громадсько-політична та суспільно-політична діяльність Митро­полита Андрея Шептицького в 1918-1923 рр.” (Львів, 1996). Участь вояків і командирів УГА і Дієвої армії УНР у війні та повоєнному суспільно-політичному житті стала темою біобібліографічних праць О. Колянчука, К. Науменка, Я. Тинченка, О. Рубльова.

Політична історія ЗУНР на тлі суперечливих ватикано-українсько-польських взаємин викладена у працях теологів Українсько-католицького університету ім. Св. Климента Папи І.Нагаєвського “Історія Української держави двадцятого століття” (Рим, 1989; Київ, 1994) та І.Хоми “Апостольський Престіл і Україна 1919-1922” (Рим, 1987), які базуються на малодоступному архівному матеріалі екзильного уряду ЗУНР.

У польській історіографії останнього десятиріччя (М.Козловський, М.Вжосек, М.Чубінський, Л.Мрочко, Г.Лукомський, Ч.Партач, Б.Поляк, С.Стемпєнь, М.Ягура, Г.Крамаж) простежується тенденція до поглиблення концептуальних підходів вивчення новітньої історії України, зокрема українсько-польської війни. У той же час вимагають переоцінки погляди польських науковців щодо етнодемографічної ситуації у краї, конфігурації східних кордонів Другої Речі Посполитої, “гуманності” ведення бойових дій легіоністів, “непоступливості” українців на переговорах з поляками та місіями Антанти. Особливе зацікавлення викликає монографія М.Клімецького “Polsko-ukraińska wojna o Lw#&234;w i Wschodnia Galicja 1918-1919 г.” (Warszawa, 1997), у якій використані нові археографічні колекції, а також здобутки української історіографії.

У 90-ті роки активізувались українознавчі дослідження у США, Канаді, Німеччині, Ізраїлі. Там з’явились праці з історії міжнаціональних стосунків в Україні у першій половині XX ст. Насамперед відзначимо книгу М.Палія “The Ukrainian-Polish Defensive Alliance, 1919-1921: An Aspect of the Ukrainian Revolution” (Edmonton; Toronto, 1995), присвячену проблемам польського-українського порозуміння; науково-документальне видання “A History of Polish Jewry During the Revival of Poland: The Political History of Polish Jewry, 1918-1919 by Isaac Lewin; The National Au­tonomy of Eastern Galician Jewry in the West-Ukrainian Republic, 1918-1919 by Natan Michael Gelber” (New York, 1990) з історії польсько-українсько-єврейських стосунків на території ЗУНР та окупованих теренах краю. Заслуговує уваги оцінка українсько-польської війни на тлі польсько-німецьких стосунків німецьких дослідників української історії ХХ ст. М.Рудольфа і А.Каппелера.

Сучасна російська історіографія, з небагатьма винятками, розглядає історичне минуле заходу України крізь етноцентричні інтереси імперської Москви, для якої український “націоналізм” XX ст. - руйнівна ірраціональна сила, винна у численних жертвах “радянських” людей; що ж до більшості населення Прикарпаття, то воно, на думку російських учених, споконвіку тяжіло до “сходу”, тобто Росії. В.Савченко, досліджуючи східнослов’янсько-польське пограниччя після Першої світової війни стверджує, що в політичному житті ЗУНР існували дві течії: одна, “буржуазна”, домагалася соборної України від Карпат до Дону, інша - прагнула об’єднання “зі всім російським народом”. Автор, за традицією, послуговується терміном “русские” щодо галицьких українців, а проблему польського східного кордону на Паризькій конференції вважає “русским вопросом”. У російських воєнно-історичних працях 90-х років чітко простежується небажання відійти від більшовицької схеми подачі історії СРСР.

Досліджуючи проблему, автор намагався охопити репрезентативне коло джерел, з яких можна виділити групи: закони Державного секретаріату і ухвали окремих міністерств ЗУНР, документи Національної ради, розпорядження Начальної Команди УГА; архіви військових штабів; документи дипломатії та аташатів; воєнно-статистичні матеріали; судові справи стрільців і старшин УГА-ЧУГА в СРСР; мемуари учасників війни, їх кореспонденція; пресові матеріали, насамперед воєнні комунікати; польові історії, хроніки.

Особливу цінність становлять неопубліковані протоколи засідань Державного секретаріату ЗУНР, а також матеріали окремих частин УГА та Війська Польського у Державному архіві Львівської області, які зібрало у міжвоєнний період польське “Товариство вивчення історії оборони Львова і південно-східних воєводств”. Друга маловідома археографічна колекція цього товариства зберігається у Центральному військовому архіві Польщі, де є збірки оперативно-інформаційних матеріалів УГА і Війська Польського. Лише в останні роки почав описуватися архів Дієвої армії УНР за 1919-1920 роки, особисті фонди її командирів інтернованих частин у таборах Польщі.

Деякі документи Перемиської Української Національної і Польської Національної Рад відклалися у Перемиському архіві, краєзнавчому музеї Перемиської землі та рукописному відділі Південно-Східного наукового інституту у Перемишлі. Зацікавлять дослідника особисті фонди діячів УНР у відділі рукописів Бібліотеки королівського міста Варшави. Унікальний масив історико-дипломатичних матеріалів Польщі, УНР і ЗУНР є в Архіві актів нових у Варшаві. Не введений до наукового обігу архів Наукового Товариства ім. Шев­ченка, який по війні потрапив до Польщі і нині зберігається у відділі рукописів і рідкісних видань Національної бібліотеки у Варшаві. Серед них виділимо документацію уряду ЗУНР, хроніки частин, мемуари стрільців і старшин УГА, картосхеми бойових операцій.

Матеріали про інтернованих галичан та наддніпрянців можна відшукати у поліційних звітах та документах українських товариств у Краківському воєводському архіві. Оригінальні листівки, комунікати Начальної Команди Війська Польського у Львові містяться у Бібліотеці Ягелонського університету.

Не повністю залучені до наукового обігу табірні хроніки та мемуари інтернованих стрільців у чеських таборах, які фондувалися Музеєм визвольної боротьби у Празі, і нині частинно зберігаються у Національному архіві Чехо-Словаччини. Більшість музейних фондів після Другої світової війни емґебісти розсіяли по архівосховищах СРСР. І чи не найбільша колекція фотохроніки Визвольних змагань нині упорядковується у Архіві кінофотофонодокументів України та Львівському історичному музеї.

Вагомий конкретно-історичний матеріал (щоденні комунікати Генштабу, матеріали розвідки, ситуаційні звіти, дипломатичне листування) зосереджено у фондах Генерального штабу і другого відділу Генштабу Війська Польського у Центрі зберігання історико-документальних колекцій у Москві. Виявлено і залучено до наукового обігу документи Російського державного військового архіву, зокрема матеріали управління Українського фронту і 1-ї Української радянської армії, письмові повідомлення командувача фронтом В.Антонова-Овсієнка Леніну і Троцькому про військово-політичну ситуацію на Волинському фронті і хід бойових дій навесні 1919 р. проти армій УНР і Польщі, доповідні про становище у Східній Галичині. У Державному архіві Російської Федерації використані документи Реввійськради республіки і Польового штабу Червоної армії: директиви і оперативні накази, донесення про ситуацію в Україні, бойові дії Українського фронту на Волинському фронті навесні 1919 р.

Матеріали російських архівів суттєво доповнюють неопублі­ковані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, зокрема фонди Директорії, Головного управління Генерального штабу УНР, штабу Дієвої Армії УНР, а також груп, дивізій і полків Холмсько-Волинського фронту, які висвітлюють бойові дії на більшовицькому і польському фронтах у 1919 р.

Політику керівництва УСРР і більшовицької Росії викривають документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України, зокрема, фонди ЦК КП(б)У, його Закордонного відділу, а також ЦК КПЗУ. Вони свідчать про втручання у внутрішні справи ЗУНР шляхом інспірування комуністичного руху і розкладової роботи у Галицькій армії.

Невелика збірка документів державних органів ЗУНР і УНР, командування їх армій і окремих частин, персональні фонди військово-політичних діячів міститься у Центральному державному історичному архіві України у Львові.

Незважаючи на певну тенденційність, непересічну цінність мають мемуари учасників Визвольних змагань, присвячені локальним подіям та життєдіяльності окремих структур і підрозділів Галицької армії. Більшість цих матеріалів була опублікована у міжвоєнні роки львівським кооперативом “Червона Калина”. Чимало споминів побачили світ у канадському п’ятитомнику “Українська Галицька Армія”, а також в історико-реґіональних збірниках еміграції.

Генезу польсько-українського конфлікту у період розпаду Австро-Угорщини неможливо проаналізувати без залучення офіційної документалістики тогочасної австрійської адміністрації, яка опублікована у багатотомному виданні Східноєвропейського дослідного інституту ім. ВЛипинського (упорядник Т.Горникевич) “Eregnisse in der Ukraine. 1914-1922”’ (Philadelphia, 1966-1969). Не менш цінним є двотомник воєнно-дипломатичних матеріалів “Ukraine and Poland in Documents. 1918-1922” (New York; Paris; Sydney; Toronto, 1983. Vol.l-2) під редакцією Т. Гунчака.

Суперечливість тогочасної геополітичної ситуації розкривають документи Паризької конференції, а також опубліковані документальні збірники, що стосуються міжнародних відносин і зовнішньої політики США, Великобританії, Франції, Польщі, СРСР-Росії. Відзначимо також сучасне трьохтомне видання “Obrona Lwowa: Dokumenty do dziejow walk o Lwow i wojewodztwa poludniowo-wschodnie 1918-1920. Relacje uczestnikow’’, в якому публікуються воєнно-статистичні матеріали та спомини польських військовиків.

Використано також найбільші колекції тогочасної військової і цивільної періодики, які зберігаються у Львівській бібліотеці НАН України, Науковій бібліотеці Львівського держуніверситету, Центральному військовому архіві Польщі.

У другому розділі - “Листопадова національно-демократична революція. Вибух збройного конфлікту” - проаналізовано передумови та наслідки національно-демократичної революції в Галичині, початок українсько-польської війни.

Восени 1918 р. українці Австро-Угорщини домагалися права на самовизначення і сприяли розвалу імперії. У вересні-жовтні лідери Української парламентської репрезентації все ще виношували плани створення “коронного краю” у складі федерації самостійних націй, а радикалізовані війною студенти та вояки полку УСС рішуче обстоювали державно-соборницькі ідеї. Під впливом праворадикальної частини суспільства парламентська репрезентація почала схилятися до будівництва власної національної соборної держави. 18-19 жовтня міжпартійна Українська Національна Рада проголосила на західних етнічних землях Українську державу, що викликало масове революційне піднесення.

Польський Національний Комітет у Парижі (голова Р.Дмовський) напередодні висловив претензії не тільки на Познаньщину і Західну Білорусію, але й “Малопольщу”, тобто Східну Галичину. Створена 28 жовтня Польська ліквідаційна комісія оголосила себе представницьким органом польської держави на західноукраїнських землях, а 29 жовтня надіслала нотифікаційні листи до прем’єра Австрії, намісника Галичини та розпорядження до місцевих органів влади. Все це посилило міжнаціональну напругу і прискорило підготовку збройного повстання у Галичині.

Тимчасом значно передбачливішими виявилися вояки-українці залоги Львова. У вересні вони об’єдналися в таємний Центральний військовий комітет (з середини жовтня - Український військовий генеральний комісаріат), який став штабом збройного повстання. 31 жовтня австрійський намісник К.Гуйн відмовився передати українцям владу. Під тиском Військового комітету Національна Рада вирішила збройним виступом взяти владу у свої руки. Готуючи план повстання, Українська Генеральна Команда виходила з того, що австро-угорські частини вдасться нейтралізувати. І хоча у першолистопадовому повстанні у Львові взяло участь лише 1400 стрільців і 60 старшин, українцям вдалося захопити пошту, ратушу, будинок сейму, цитадель, в’язниці, декілька військових складів та інтернувати коменданта Львова Пфаффера. Пополудні цісарський намісник передав владу українцю В.Децикевичу - своєму заступникові, а той згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р. - Українській Національній Раді.

Загалом українські громадсько-політичні та військові організації майже без перешкод перейняли владу у більшості повітів Східної Галичини і частині Буковини. Лише в західних повітах і містах, де поляки становили велику частину населення, уникнути боротьби не вдалося. Завдяки перевазі польських військових сил, нейтралізовано заворушення українізованих військових підрозділів у Любліні і Ряшеві та ліквідувано спроби українців перебрати владу у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, Сяноку, Томашеві, Грубешові, а також Перемишлі. Значно довше влада протрималася на Лемківщині, де були проголошені республіки - Вислоцька і Фльоринська.

Листопадовий зрив був унікальним явищем у вітчизняній історії, коли українському політичному проводу за участю військовиків і селян вдалося без кровопролиття відродити національну державність. Український комісаріат вдало вибрав момент повстання, швидко мобілізував військові сили та інтернував неукраїнські підрозділи цісарської армії.

У третьому розділі - “Перший етап війни: збройна боротьба за столицю ЗУНР” - йдеться про організацію українських і польських збройних формувань у Львові, простежується збройне протистояння українців у листопаді 1918 р.

Перший етап війни - листопадові бої у Львові - поділяються на такі періоди:

Початок бойових дій 1-4 листопада 1918 р. - обопільне нагромадження бойових сил, боротьба за оволодіння стратегічно важливими об’єктами, усталення лінії фронту.

5-18 листопада - участь у боях полку УСС та загонів добровольців із Винник, Комарного, Щирця. 6 листопада частини УСС було поділено на три відтинки, згодом утворилося п’ять відтинків або груп. Кожна з них мала 3-5 підгруп або залог.

18-22 листопада - втрата Львова. Нав’язане поляками перемир’я сприяло передислокації до міста групи “Одсєч” (5,6 тис. бійців) й оволодіння Львовом. Більшість вітчизняних істориків вважає, що відступ українського війська не відповідав військово-стратегічному становищу супротивників у місті і був помилкою командарма Г.Стефаніва і Начальної Команди. Водночас польські військовики високої ранги трактують український відступ 21 листопада як добре організовану і своєчасну операцію, а дії леґіоністів - невдачею. Критична воєнно-стратегічна ситуація і співвідношення військових сил не дали можливості українцям втримати Львів. Командування намагалося зберегти львівське угруповання - ядро Галицької армії, а також уряд і Національну Раду ЗУНР від оточення.

У четвертому розділі - “Військове будівництво ЗУНР. Організація Галицької Армії та Війська Польського” - висвітлюються заходи уряду та Держсекретаріату військових справ щодо розбудови збройних сил ЗУНР, аналізується мобілізація та вишкіл новобранців Окружними військовими командами, управління бойовими групами (корпусами, бригадами) Начальної Команди Галицької Армії (НКГА), а також формування Галицького фронту збройних сил Польщі.

Військове будівництво ЗУНР проходило у вкрай несприятливих міжнародних умовах, ускладнювалося фінансово-організаційними труднощами і демографічними обмеженнями. До того ж, українське керівництво, сподіваючись (принаймні на першому етапі) обійтися створенням військових формувань на добровільній основі, виявилося не готовим до затяжної війни.

У розпал війни, 13 листопада 1918 р., Державний секретаріат військових справ на чолі з Д.Вітовським (у лютому його змінив В.Курманович) видав розпорядження про створення армії та військово-територіальну організацію ЗУНР, що була розділена на три військові області (12 військових округів і 60 повітових команд): Львів (округи Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір); Станиславів (округи Станиславів, Стрий, Коломия, Чернівці); Тернопіль(округи Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани). Затверджено текст військової присяги й оголошено загальну мобілізацію чоловіків-українців віком 18-35 років. Представники національних меншин могли вступати до війська добровільно. Разом з Начальником Булави (генерального штабу) і референтами (артилерії, муніції, зв’язку, розвідки, преси, харчів, санітарного, жандармерії, самохідного, обозного, поповнень), вони склали вищий командно-керівний орган - Начальну Команду Галицької Армії. Її структура і особовий склад забезпечували керівництво загальними операціями, а на першому етапі - управління бойовими групами, згодом корпусами і бригадами.

На першому етапі військового будівництва (листопад-грудень 1918 р.) в розпорядження НКГА прибули добровольці з УНР: генерали М. Омелянович-Павленко (10 грудня призначений головнокомандувачем ГА) і В.Гембачів, полковники Є.Мишківський, І. Омелянович-Павленко, М. Какурін, Б. Грубер, підполковник В. Фідлер, отаман А. Долуд. До командного складу зараховано також досвідчених фронтовиків австро-угорської армії - австрійців, угорців, чехів, німців.

У січні-лютому 1919 р. проведено реорганізацію збройних сил ЗУНР (близько 60 тис. осіб) в мобільну регулярну армію європейського зразка. Начальну Команду поділено на два управління: оперативне і матеріально-технічне, яким підпорядковувалися відділи: зв’язку, артилерії, летунства, муніційний, автомобільний і залізничних шляхів, персональний, інтендантський, санітарний, судівництва, духівництва, польової жандармерії, розвідки і контррозвідки. Сформовано три корпуси з чотирьох стрілецьких бригад у кожному. До бригади входили 3-5 піхотних куренів, гарматний полк, сотні - кінна, технічна, зв’язку, відділи - розвідки, муніційний, інтендантський, санітарні формування.

Перший корпус утримував північне крило фронту (Сокаль - Рава-Руська - Жовква - Яворів). У січні його очолив В. Курманович, а в лютому - О. Микитка. Другий корпус під командуванням М. Тарнавського, облягав серпом Львів, і тому називався осадним. В його складі діяла 1-ша бригада УСС на чолі з сотником З. Носковським. Штаб корпусу розміщувався у Бібрці. Третій корпус із штабом у Стрию утворився на базі бойових груп “Щирець”, “Любінь Великий”, “Рудки”, “Хирів” та ін. південного крила фронту. Його війська стояли під мурами Львова, постійно загрожуючи комунікаціям противника - залізниці до Перемишля, а також обороняли нафтовий басейн і важливу магістраль Стрий-Мукачів-Чоп, яка з’єднувала ЗУНР з Центральною Європою. Корпусом командували: Г. Коссак (січень-лютий), а згодом - В. Генбачів, А. Кравс. Збройні сили ЗУНР мали таку структуру: піхота - 65%, артилерія - 10%, запілля - 10%, технічні війська - 5%, зв’язок - 3%, кіннота - 3%, панцерні війська - 3%.

Польська Регенційна Рада 12 жовтня 1918 р. ухвалила декрет про створення польської армії й закликала солдат і офіцерів цісарської та царської армій вступати до її лав. 27 жовтня проголошено декрет про формування регулярної армії та обов’язкову військову службу громадян відроджуваної держави. 30 жовтня територія Другої Речі Посполитої включно з Галичиною була поділена на 15 військових округ. Кожна з них формувала полк піхоти. Кілька округ об’єднувалися в інспекторати, які формували дивізії. 4 листопада у Львові та інших містах оголошено мобілізацію чоловіків 17-35 років. Перші військові формування мали довільну структуру. Ударною силою стали регулярні частини й батальйони легіоністів із Центральної Польщі. Загалом у березні-квітні 1919 р. бойові дії на Галицькому фронті вели 40-60 тис. вояків. Головним родом військ була піхота. На відміну від українців, у польській армії велика увага надавалася кінноті. Завдяки підтримці Франції, США поляки утримували на Галицькому фронті більше сотні легких танків і 60 бойових літаків, 24 бронепотяги.

Отже, Галицькій армії довелося обстоювати незалежність у боротьбі з добре організованими збройними силами Польщі, і тому, незважаючи на поразку, її дев’ятимісячне протистояння є великим морально-політичним подвигом українства.

У п’ятому розділі - “Другий етап війни: утворення і стабілізація фронту (грудень 1918 - січень 1919 рр.)” - показано формування північного і південного відтинків фронту, а також проведення двох наступальних операцій УГА на Львів.

Чимала заслуга в стабілізації правого (північного) крила фронту належить досвідченому полковнику В. Курмановичу, який за дорученням військового міністра об’єднав п’ять розріджених стрілецьких сотень і створив бойову групу “Північ”. До неї поступово приєдналися сокальська, угнівська, белзька, равська та яворівська підгрупи. Українські частини відкинули поляків від Жовкви, відновили бої за Раву-Руську й утворили суцільну лінію фронту Белз - Угнів - Рава-Руська - Немирів - Краковець - Брюховичі - Дубляни.

Після захоплення поляками Львова, Перемишля і Хирова, залізниці Львів-Перемишль, стратегічним центром українського опору на півдні стало Хирівське крило фронту, що утримувала група “Хирів” А. Кравса, яка змушувала супротивника тримати значні сили у Хирові, Добромилі, Перемишлі, Судовій Вишні, Городку, зв’язуючи полякам ініціативи для великомасштабних операцій.

Перед відкриттям Паризької мирної конференції Є. Петрушевич поставив завдання якнайшвидше визволити столицю ЗУНР. Цю вимогу підтримала і Директорія УНР. Однак під час грудневого і січневого штурмів Львова взяв участь лише Осадний корпус. Цього виявилося замало для протидій регулярним польським частинам. Забракло зброї, амуніції, теплого одягу. Після другого наступу підльвівський фронт встановився по лінії Брюховичі - Лиса Гора - Малехів - Ляшки Муровані - Солонка - Лисиничі - Чортова Скеля - Пасіки - Сихів - Козельники - Басівка.

Незважаючи на невдачу Галицької армії, поляки не почувалися безпечно. 27 січня шеф Генштабу С. Шептицький запропонував військовій раді у Бельведері негайно розмежуватися з українцями навіть за ціну відмови від Львова або всього нафтового басейну. Але командант Головного командування польських військ у Східній Галичині (“Схід”) Т. Розвадовський наполіг на суто воєнному розв’язанні конфлікту.

Не вдався й січневий похід трьох бойових груп УГА на Ужгород, Мукачево і Ясіня - Сигіт із завданням опанувати важливими комунікаціями і встановити українську владу. Саме тоді Всекарпатський конгрес у Хусті схвалив дії ЗУНР і висловився за об’єднання з Соборною Україною. Реалізувати хустські ухвали не вдалося. Міжнародна ізоляція ЗУНР примусила Раду Держсекретарів і НКГА погодилася на певні компроміси і територіальні втрати, внаслідок чого Закарпаття опинилося за межами її впливу.

У шостому розділі - “Дипломатичний фронт війни” - проаналізовано зовнішньополітичну діяльність ЗУНР, політику країн Антанти щодо українського питання, воєнно-політичну експансію більшовицької Росії на західноукраїнські землі.

Восени 1918 р. ЗУНР опинилася на перехресті геополітичних, ідеологічних, міжнаціональних та економічних інтересів великих держав світу, насамперед Антанти і США, які взяли на себе роль конструкторів післявоєнної карти Східної Європи. До Польщі, Чехословаччини, Югославії та Румунії західні політики ставилися прихильно, а проблема УНР-ЗУНР викликала найгостріші дебати К.Клемансо, В.Вільсона, Д.Ллойд-Джорджа.

Головну роль у східногалицькому конфлікті відігравала Франція, яка в особі Варшави бачила союзника для противаги Берліну та надійний бар’єр на шляху більшовизму. Великобританія була зацікавлена у прикарпатській нафті, США не виявляли зацікавлення до економічних аспектів східногалицької проблеми і будували свою політику щодо ЗУНР керуючись геостратегічними інтересами. Бельведер особливо дратувала діяльність англо-американських місій у листопаді - грудні 1919 р., які намагалися зрозуміти державотворчість ЗУНР і спростовували наклепи поляків щодо порозуміння галичан із більшовиками. У січні - березні 1919 р. Антанта під тиском Варшави скерувала у Східну Галичину міжсоюзну делегацію з мандатом Паризької конференції на чолі з французьким генералом Ю.Бартелемі, яка запропонувала встановити демаркаційну лінію вздовж Буга, залишаючи за поляками Львів і нафтовий басейн. Однак такі умови були неприйнятними для галичан, зважаючи на Вовчухівську операцію, блокування Львова і цілковиту стабільність фронту.

Делегація ЗУНР не була допущена до офіційних переговорів під час Паризької конференції та все ж домоглася утворення в її рамках Міжсоюзної комісії Л.Боти для укладення перемир’я між Польщею і Україною і винесення східногалицької проблеми на міжнародну арену. Це дозволило ЗУНР вийти із політичної ізоляції та зруйнувати пробільшовицький стереотип щодо галицьких українців.

Аналізуючи стратегічну і етнокультурну мотивацію воєнно-політичної експансії більшовицької Росії на західноукраїнські землі, у дисертації виділено три етапи її взаємин із ЗУНР. На першому- від листопада 1918 р. до середини березня 1919 р. - Раднарком дотримувався нейтралітету, хоча проголошення ЗУНР не вписувалося в більшовицькі плани розгортання комуністичної революції на захід і південь Європи. Унаслідок міжнародної ізоляції й кризового внутрішнього становища Кремль не мав можливості реально втручатися у національно-державні процеси реґіону і обмежився ідеологічною експансією. Протягом другого етапу - між весняним спалахом революцій в Угорщині та Баварії і планами Москви утворити єдиний фронт між радянською Росією і радянською Угорщиною - здійснювався дипломатичний тиск на ЗУНР та втручання у внутрішні справи через інспірацію комуністичного руху. Третій період - від середини липня 1919 р. і до підписання Ризького миру 18 березня 1921 р. - характеризувався відверто ворожим ставленням до республіки галичан, яка так і не стала воротами світової комуністичної революції.

Співпраця ЗУНР із Чехословацькою республікою, що була втягнута у збройний конфлікт з Польщею за Тєшинську Сілезію та інші прикордонні терени, не налагодилася. Празькі консерватори (насамперед, голова уряду К.Крамарж) мали профранцузьку орієнтацію й здавна підтримували російський царат і запідозрювали українців у пронімецьких симпатіях. Ставлення чеської дипломатії до ЗУНР мало кон’юнктурний характер. Її цікавила галицька нафта і закарпатські землі. І навіть, виснажена війною з Польщею, вона домоглася від Антанти присудження більшості спірних теренів.

У сьомому розділі - “Військово-політичний союз УНР і ЗУНР” - аналізуються переговори керівництва ЗУНР із гетьманом П. Скоропадським і Директорією УНР щодо об’єднання в єдиній Соборній державі та інтеграційні процеси у першій половині 1919 р.

Юридично-політичним підґрунтям соборного процесу стали ухвали представницьких зборів українських послів до парламенту і крайових депутатів українських партій, на яких 18-19 жовтня обрали Національну Раду, проголосили Українську державу на українських землях Австро-Угорської імперії і обговорили питання про возз’єднання краю із Наддніпрянською Україною. Листопадові бої у Львові та Перемишлі, сутички з румунськими частинами на Покутті підтвердили необхідність об’єднання військово-політичних зусиль ЗУНР та Гетьманату проти західних і східних агресорів. Більшість галицьких політиків, зокрема національні демократи і радикали К. Левицький, Л. Бачинський, І. Макух, В. Стефаник, Л. Цегельський, були прихильниками генерала П. Скоропадського і не сприймали державотворчих концепцій діячів Центральної Ради щодо автономії України у складі Росії. 10 листопада Українська Національна Рада ухвалила доручити “Державному Секретаріатові поробити попередні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдину українську державу”. 11 листопада П. Скоропадський пообіцяв галицьким делегатам оперативно вирішити питання про надання допомоги. Незважаючи на те, що Гетьманат мав дипломатичні стосунки з Варшавою, він шукав порозуміння з Антантою і сподівався за її сприянням протистояти більшовицькій Росії і проінформував про це галичан. Фінансова і військово-технічна допомога мала бути неофіційною. Однак втілити у життя досягнуті угоди не вдалося через антигетьманське повстання, організоване опозиційним Національним Союзом.

Тимчасом наддніпрянські соціалісти продовжували плекати надії на дипломатичне порозуміння з російським Раднаркомом. І тільки після того, як діяльність їх місій провалилася, а червоноармійці підступили до Чернігова, 16 січня Директорія оголосила війну радянській Росії й активізувала відносини з Антантою. Майбутнє УНР ставало непередба­чуваним. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, невизначеність кордонів - все це підштовхувало Директорію до укладення військово-політичного союзу із ЗУНР і об’єднання Галицької і Над­дніпрянської армій. 1 грудня 1918 р. у Фастові укладено “передвступний” договір про злуку “обох українських держав у одну державну одиницю”. 3 січня 1919 р. сесія Української Національної Ради у Станіславові підтвердила ці наміри і проголосила з’єднання обох республік в “одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку”. 22 січня 1919 р. І Універсал Директорії УНР ухвалив “тую злуку прийняти” й урочисто проголосив: “Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”. Загальнонаціональне віче на Софіївському майдані за участю членів Директорії та Національної Ради, уряду, Церкви схвалило цей універсал, а Трудовий конгрес, на якому були присутні делегати з більшості українських земель, затвердив історичний Акт злуки.

У січні-березні започатковано юридичну та господарсько-економічну інтеграцію обох держав. Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а С. Петлюру кілька разів запрошували на засідання Ради Держсекретарів та до участі в міждержавних переговорах. Реальним кроком щодо координації дій обох урядів стали ухвали Ради Державних секретарів від 30 березня 1919 р. за участю членів Директорії П. Андрієвського, Ф. Швеця, а також Є. Петрушевича. Того дня було ухвалено “нотифікувати всім державам світа об’єднання обох частин об’єднання”. Для західної області УНР були виділені кошти на перебудову місцевих вузькоколійок, закупівлю продуктів для знедолених, допомогу родинам стрільців УГА, товариствам “Сільський господар” і “Взаємна поміч Галицьких і Буковинських учителів і учительок”. Надіслано боєприпаси і військову техніку. Однак через півроку фінансово-господарську допомогу галичанам було згорнуто. Потужна більшовицька і білогвардійська навали змусили Директорію поспішно шукати порятунку у Варшаві, а це не вписувалося у державотворчі плани проводу ЗУНР. На той час держави Антанти і США змістили акценти в боротьбі з радянською Росією з прямої інтервенції на підтримку антибільшовицької опозиції в самій Росії, походу добрармії Денікіна на Україну.

Акт злуки ЗУНР і УНР був важливою юридичною підставою міжнародного визнання кордонів відродженої 1991 р. незалежної України.

У восьмому розділі - “Третій етап війни: боротьба за ініціативу (лютий-квітень 1919 р.)” - розглянуто хід та обставини Вовчухівської операції Галицької армії і березневого контрнаступу польського війська.

На початку лютого воєнна ініціатива почала переходити на бік Галицької армії. Частково це було зумовлено новим вибухом польсько-чеського конфлікту. Відколи НКГА опрацювала план нового визволення Львова, представники С.Петлюри і деякі члени уряду ЗУНР вимагали взяти столицю лобовим ударом. Однак М.Омелянович-Павленко запропонував головний удар завдати у напрямку залізниці на ділянці Судова Вишня - Городок, блокувати Львів й атакувати його 15-тисячний гарнізон із заходу. Після штурму столиці УГА мала здобути Перемишль і відновити кордон по Сяну.

Операція, що увійшла в історію війни як Вовчухівська, розпочалася 17 лютого. Польській розвідці вдалося вивідати напрями головного удару. Тому супротивник встиг посилити свої залоги у Судовій Вишні і Городку. І все ж першого дня галицькі частини підійшли до залізниці й призупинили рух поїздів. Львівський гарнізон і польське населення міста охопила паніка. На оборону Львова було скеровано групу генерала В.Івашкевича. 19 лютого поляки, отямившись, контратакою і відбили Вовчухи. 24 лютого фронт стабілізувався. Наступного дня наступило перемир’я, нав’язане Антантою.

Другий етап наступальної операції розпочався через два тижні. Українські частини знову вдовольнилися опануванням залізничного шляху і не використали перемоги під Городком для походу на Перемишль. Більшість дослідників і мемуаристів стверджують, що цей сміливий маневр не тільки врятував би львівську операцію, але міг стати переможним у ході війни.

Скориставшись тактичними помилками галичан, 13 березня супротив­ник відтіснив частини Першого корпусу за Янів і Яворів. Настрій поляків був піднесений ще й тому, що 19 березня, у день народження Ю.Пілсудського, гарнізон Львова поповнили два познанські полки. Польське військо перехопило ініціативу на фронті. Польський історик М.Клімецький вважає, що відкинута від Львова Галицька армія остаточно програла піврічну битву за повернення столиці ЗУНР. Унаслідок березнево-квітневих операцій поляки відкинули українське військо з обладнаних рубежів оборони і створили зручний плацдарм для генерального наступу.

У той час Захід остаточно зробив ставку на Польщу як бар’єр проти наступу більшовизму в Європі. За сприяння Антанти 25 березня Варшаві вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів з людьми й озброєнням з Франції та Італії. У цій трагічній ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тимчасом поляки готували потужний наступ на всьому п’ятсоткілометровому фронті.

У дев’ятому розділі - “Завершальний етап війни: Відступ УГА за Збруч (14 травня - 17 липня 1919 р.)” - проаналізовано зовнішньополітичну і воєнну допомогу Антанти Другій Речі Посполитій в організації травневої і липневої офензив польського війська, показано червневу наступальну операцію УГА та відступ за Збруч і об’єднання із Армією УНР.

Навесні 1919 р. із мовчазної згоди Паризької мирної конференції та через агресію сусідніх держав західні землі України були розшматовані: Закарпаття включено до складу Чехословаччини, Північна Буковина - до Румунії, більша територія Волині - до складу УСРР. Тоді ж на Галицький і Холмсько-Волинський фронти передислокована із Франції армія генерала Галлера, до складу якої увійшли військовополонені із таборів Італії, Великобританії, поляки-добровольці із США, всього - понад 90 тис. осіб. Її командний склад - від командирів батальйонів і вище, за виключенням командарма, - був укомплектований досвідченими французькими офіцерами і генералами.

Польща енергійно готувалася до генерального наступу. Унаслідок тяжкого економічного становища і несприятливих зовнішніх обставин уряд і парламент ЗУНР не змогли вжити радикальних заходів для зміцнення фронтів. Щонайменше 40 тис. вояків-українців - ціла армія - перебували в таборах Італії. 13 травня 1919 р. Рада Державних Секретарів ухвалила постанову, на підставі якої 15 травня військове міністерство видало наказ Окружним Військовим Командам переглянути списки чоловіків 1881-1900 років народження і придатних до служби рекрутувати до війська. Вирішено мобілізувати також юнаків 1901 р. народження. Але виконати ці постанови не вдалося у зв’язку з наступом поляків.

Першого могутнього удару галлерівці завдали 14 травня по корпусу В.Курмановича на північному відтинку Галицького фронту і по Волинській групі УНР, боєздатність якої була підірвана 29 квітня антидержавним заколотом, який спровокував командувач групи В.Оскілка. Протягом дводенного наступу вдалося зайняти Волинь і створити загрозу тилам Галицької армії. Успіх поляків спритно використала більшовицька Росія. Її XII армія розгорнула наступ на Крем’янець - Рівне. Залишки Наддніпрянської армії відступили на Тернопільщину. Галицькі частини чинили супротивникові завзятий опір, однак втримати оборонні рубежі не вдалося. Втрата Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну завдала великого удару по економіці та міжнародному престижу ЗУНР.

Скерування “блакитної армії” проти українців і послаблення протибільшовицького фронту викликало невдоволення пре­зидента США В.Вільсона та англійського прем’єра Ллойд-Джорджа. Ю.Пілсудському треба було поставити Антанту перед фактом окупації Східної Галичини і Західної Волині для з’єднання з Румунією й утворення суцільного бар’єру проти більшовицького наступу на захід. Загострився збройний конфлікт між Польщею і Чехословаччиною. Ю.Пілсудський змушений терміново передислокувати дві дивізії на чеський і німецький кордони. Це давало певні шанси НКГА стабілізувати фронт і переламати перебіг операції. Щоправда, 24 травня у війну проти ЗУНР вступила союзна Варшаві Румунія, захопивши 8-ю піхотною дивізією територію Покуття.

У цей час НКГА проводить 8-28 червня Чортківську офензиву, що стала відчай­душною спробою визволити окуповані землі й врятувати незалежність ЗУНР. Обставини, які зумовили й загальну поразку Галицької армії у війні, спричинили невдалий фінал цієї операції. У ході травневої офензиви УГА зазнала великих втрат. За два тижні її чисельність скоротилася на 10-12 тис. бійців. Унаслідок міжнародної ізоляції, у травні-червні повністю припинилося надходження зброї і боєприпасів з Австрії та Чехословаччини. Втягнута у загальну боротьбу з більшовицькою Росією, УНР не змогла реально допомогти ЗОУНР, бо сама опинилася в критичній ситуації. Польська армія була набагато краще озброєна новими зразками французької, англійської, німецької та американської зброї та бойової техніки. Галичани здебільшого задовольнялися малоефективною австрійською і в кращому випадку російською зброєю. Супротивнику сприяла наявність розвинутих комунікацій, яка дозволяла маневрувати панцерними потягами, авто­броне­технікою, кіннотою (її у поляків було в кілька разів більше). Отже, навіть за найсприятливіших умов, сподіватися на успіх червневої операції було б надто оптимістично.

28 червня поляки започаткували нову наступальну операцію, якою керував Ю.Пілсудський. Провід ЗУНР і НКГА після переговорів з С.Петлюрою змушений був ухвалити рішення залишити Галичину. 16-17 липня частини УГА перейшли Збруч і опинилися на території УНР (Нова Ушиця-Проскурів). Керівництво ЗОУНР перебралося до Кам’янця-Подільського - ставки Головного Отамана.

22 липня Коломийська і Львівська бригади заступили шлях більшовицьким частинам на тимчасову столицю УНР. Плани радянського командування знешкодити українські збройні сили в районі Кам’янця було зірвано. У результаті липневих боїв, в яких взяв участь Другий корпус УГА, вдалося створити вигідний плацдарм для наступу на Київ. Головний отаман намагався втягнути і Польщу у війну проти радянської Росії. Він повідомив Ю.Пілсудському, що командування Дієвої армії і УГА бажає миру з Польщею для спільної боротьби з більшовиками. Водночас С.Петлюра пожалкував, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про перемир’я і висловив надію, що долю Галичини визначить Париж. 23 серпня Є.Петрушевич фактично погодився на створення польсько-українського мілітарного антибільшовицького союзу. Спільний похід польських і українських армій на Київ засвідчили кінець збройного протистояння між поляками і українцями.

Висновки. Національно-визвольний рух українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття був складовою частиною боротьби народів Австро-Угорщини за право на самовизначення і сприяв розвалу імперії. Утворення 18-19 жовтня 1918 р. у Львові Української Національної Ради і проголошення ЗУНР, збройний захист її територіальної цілісності засвідчили про рішучу готовність забезпечити державну незалежність і соборність України.

Причиною війни було намагання польських політичних кіл розширити територіальні межі новоутвореної Другої Речі Посполитої за рахунок українських земель і тим самим заперечити право українців на державне самовизначення.

Українсько-польська війна від самого початку розгорталася у несприятливих для ЗУНР зовнішньополітичних і внутрішніх обставинах. Країни Заходу, насамперед Франція, не підтримали державотворчих зусиль українців. Вони вбачали у Польщі надійного союзника у боротьбі проти більшовицької експансії та відновлення німецького реваншизму і тому підтримали територіальні домагання Польщі на сході.

У зв’язку з міжнародною ізоляцією ЗУНР та неприхильним ставленням держав-сусідів до незалежності та соборності України, галицькі та наддніпрянські українці могли розраховувати тільки на власні сили. Рух за соборність українських земель був важливим фактором зміцнення державотворчих сил у боротьбі за відродження незалежної України, проти зовнішньої небезпеки. Акт Злуки УНР і ЗУНР мав важливе зовнішньополітичне і внутрішнє значення, але очікуваного результату не було досягнуто.

Українсько-польська війна пройшла чотири етапи: перший - збройна боротьба за Львів 1-22 листопада 1918 р.; другий - утворення і стабілізація фронту у грудні 1918 - січні 1919 рр.; третій - боротьба за ініціативу у лютому - квітні 1919 р.; четвертий - відступ УГА за Збруч у травні - липні 1919 р.

Несприятлива зовнішньополітична ситуація, необхідність українців боротися кількома фронтами проти агресорів стали головними причинами втрати державної незалежності і територіальної цілісності України.