Петро Толочко

ХОЗАРО-ІУДЕЙСЬКЕ ЗАСНУВАННЯ КИЄВА: ДО ІСТОРІЇ МІФУ

Безпосереднім приводом для написання цієї статті послужила інформація В. С. Флерова про колоквіум «Хозари» (Єрусалим, 1999) і «Корoтку єврейську енциклопедію» про хозарів, опубліковану в «Російській археології» (№ 3 за 2000 рік). У ній автор з певним подивом наводить твердження М. Гольдельмана з його великої енциклопедичної статті «Хозари» про те, що згідно «поширеної в історичній науці думці, Київ був заснований близько 830 р. як хозарський торговий центр».

Складається таке враження, нібито М. Гольдельману пощастило виявити закладний камінь столиці Русі. Якби він потурбувався про те, щоб уточнити ступінь поширеності такої думки в наш час, то йому довелося б обмежитися фактично двома авторами, які написали одну роботу. Йдеться про Н. Голба й О. Пріцака, що видали монографію «Хозаро-єврейські документи Х ст.»1 Вона й послужила джерелом патріотичного натхнення М. Гольдельмана, хоча і не спонукала його на власні археологічні або історичні розвідки.

Ознайомившись свого часу із книгою названих авторів, я звернув увагу на ряд її екстравагантних висновків, що далеко виходять за межі джерелознавчих можливостей так званого київського єврейського листа. Очевидна неспроможність багатьох тверджень, здавалося б, рятувала наукову громадськість від серйозного і розгорнутого критичного їхнього аналізу.2 Тепер же, коли висновки Н. Голба й О. Пріцака несподівано набули «хрестоматійної» незаперечності, не можна більше ставитися до них, як до якихось філологічних пустощів.

Передусім, про сам лист. Навіть якщо погодитися з його автентичністю (у чому немає повної впевненості) і з тим, що написаний він у Києві в перші десятиліття Х ст., то максимум, на що уповноважує він сумлінного дослідника, — це на твердження про наявність у Києві в цей час іудейської хозарської общини, мабуть, торгової колонії. Нічого нового, а тим більше — сенсаційного, в листі не міститься. Про те, що в ранньому Києві була хозарська колонія, відомо з «Повісті минулих літ». У ній згадується урочище «Козары». Підтверджує хозарську присутність у Києві й археологічний матеріал, правда, дуже незначний3 Але й київський лист не вказує на велику хозаро-іудейську общину Києва. Вона виявилася неспроможною зібрати 40 монет серед київських одноплемінників, щоб визволити з боргової залежності від невірного (очевидно, слов'янина) свого товариша і вимушена була звертатися за фінансовою підтримкою за межі Русі.

В.Я. Петрухін в одній із приміток до книги Н. Голба й О. Пріцака резонно зазначає, що в самому листі не міститься якихось свідчень про хозарське переважання у Києві: скоріше, залежність членів єврейської общини від іновірців свідчить, навпаки, про панування в ньому руських князів.4

Прозаїчне пояснення присутності в слов'янському Києві початку Х ст. хозарських іудеїв видалося нецікавим Н. Голбу й О. Пріцаку, і вони винаходять складну конструкцію хозарського пріоритету в його заснуванні та ранній історії.

Наведемо кілька найбільш характерних тверджень названих авторів.

Н. Голб: «Відповідно до поширених поглядів, Київ був заснований хозарами в VIII сторіччі».5 У довідковому посиланні наведена Jewish Encyklopaedia, vol. 7 (New York, 1904), а також робота Г. Вернадського Ancient Russia (New York, 1943). Навряд чи це є досить переконливим підтвердженням значної поширеності поглядів про хозарський Київ.

О. Пріцак: «Загальновідомо, що Київ управлявся хозарами до того, як був завойований Руссю».6 «Загальновідомість» історичного факту, як здавалося О. Пріцаку, взагалі позбавляла його від будь-якого обґрунтування свого твердження і посилань на попередників.

Стверджуючи з особливим ентузіазмом хозаро-іудейське заснування Києва, вищеназвані автори мають дещо різні погляди на визначення його часу. За Н. Голбом — це кінець VIII ст. О. Пріцак дає дві дати: спочатку запевняє, що Київ був побудований не раніше першої половини IX ст., потім відносить цю подію до VIII ст. М. Гольдельману чомусь сподобалася точна дата — 830 р., невідомо звідки почерпнута. У письмових джерелах її просто немає.

Зміст книги Н. Голба та О. Пріцака переконує, що ідеологом хозаро-іудейського заснування Києва є О. Пріцак, що виступав і раніше зі статтями на цю тему. Більше того, він чимало попрацював і над тим, щоб довести хозарське походження літописних полян. Логіка його міркувань гранично проста. Назва «поляни» показує, що вона розумілась в Русі як пов'язана з апелятивом «поле». А оскільки в районі Києва, як здається О. Пріцаку, полів немає, а тільки гори й ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього.7 Чому на схід, а не на захід? Адже там також є поля, у тому числі і знамените Перепетове поле, що починалося за сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія знаходилася на схід від Дніпра.

Інших писемних джерел для вирішення питання, хто такі поляни і звідкіля вони прийшли, крім «Повісті минулих літ», немає. І не випадково, саме її свідчення залучаються О. Пріцаком для обґрунтування свого висновку. Робиться це вибірково, а ті, що не вписуються в схему, пояснюються пізнішими вимислами редактора літопису.

О. Пріцаку імпонує, що у двох випадках поляни названі в одній групі з сіверянами і в'ятичами, із чого він робить висновок, що вони були лівобережними південними сусідами сіверян і в'ятичів, тобто хозарами. Робити такий відповідальний історичний висновок на підставі лише літописного сусідства полян з іншими східнослов'янськими племенами, звісно, неможливо. До того ж, поляни значно частіше виступають сусідами древлян і сіверян, а зовсім не в'ятичів. У ряді місць літописець цілком певно об'єднує полян і древлян в одну групу, протиставляючи її іншій, яку становили радимичі й в'ятичі. «Поляномъ же живущим особђ, яко же рекохомъ, сущимъ от рода словђнска, и нарекошася поляне, а древляне от словђнъ же и нарекошася древляне: радимичи бо и вятичи от ляховъ».8

Немає необхідності наводити усі свідчення літопису про безпосереднє сусідство полян із древлянами і сіверянами. Їх багато, і всі вони цілком визначено вказують на слов'янство полян. «А ще и поляне звахуся, но словенскаа рђчь бђ. Полями же прозвани быша, зане в поле сђдяху, а язык славенски есть».9

О. Пріцак не став оголошувати й це твердження літописця вигадкою, але слідуючи своєму переконанню про хозарство полян, несподівано доходить висновку, що крім полян, які говорили слов'янською мовою, були також поляни, які нею не розмовляли. На чому ґрунтується це припущення, невідомо. Літописець не дає для цього жодних підстав. Навпаки, він розглядає полян серед тих слов'ян, які сиділи на Дунаї, а потім розселилися на інші землі. «Бђ единъ языкъ славђнескъ: словђни, иже сђдяху по Дунаеви, их же прияша угри, и морава, и чеси, и ляхове, и поляне, яже нынђ зовомая Русь».10

Ще рішучіше розправився О. Пріцак із хозарською даниною полян. Справді, якщо поляни були хозарами, то якось нелогічно, щоб вони сплачували данину хозарам же. А коли так, то данини цієї і зовсім не було: все це — пізніший витвір редактора «Повісті минулих літ». От тільки не пояснив О. Пріцак, навіщо слов'янину, нащадку древніх полян, потрібно було зводити на хозарів такий наклеп, а заодно й виставляти в не дуже привабливому світлі своїх далеких пращурів.

Про хозарську данину полян у літописі говориться тричі: у недатованій частині й у статтях 859 і 862 років. Проаналізуємо ці повідомлення і подивимося, чи дають вони підстави для звинувачення літописця або редактора ПМЛ в умисному вимислі.

Текст із недатованої частини: «По сихъ же лђтђхъ по смерти братьђ сея (Кия, Щека і Хорива. — П.Т.) быша обидимы древлями и инЪми околными. И наидоша я хазаръ, сђдящая на горахъ сихъ в лђсђхъ, и рђша козари: «Платите намъ дань». Съдумавше же поляне и вдаша от дыма мечь, и несоша козари князю своему и къ старђйшиным своимъ».11

Що ж збентежило О. Пріцака в цій статті? Як виявилося, мечі, які поляни піднесли як данину хозарам. Він вважає, що це не полянська, а руська традиція. Меч, за даними арабських географів, відігравав важливу роль серед русів. Цілком справедливо: серед русів і серед слов'ян, але не серед хозар, зброєю яких була шабля. Якби поляни київські були хозарами, то мали б вручити як символічну данину шаблю, а не меч.

Стаття 858 р. «В лђто в 337. Имаху дань варязи изъ заморья на чуди и на словђнах. На мери, на всђхъ кривичђхъ. А козари имаху на полянђх, и на сђверђхъ, и на вятичђхъ, имаху по бђлђ и вђверицъ от дыма».12

Тут О. Пріцаку здається підозрілою згадка про білячі шкурки як данину. Чому? Та тому, що білячі шкурки збиралися як данина не хозарами на півдні Східної Європи (де ця тваринка не водиться), а варягами в Північній Європі.13 Насправді, й білки водилися повсюдно в лісах Східної Європи, і білячі шкурки були традиційним платіжним засобом у слов'ян, що засвідчено арабським мандрівником XII ст. Абу Хамідом Ал-Гарнаті. Однак ще переконливіше відводить звинувачення редактора «Повісті минулих літ» у вимислі той факт, що аналогічна розповідь про хозарську данину міститься й у Новгородському літописі, цо дозволяє датувати його часом початкового зводу.

Стаття 862 р. «Оми же рђша: была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдђлаша градомъ сь, и изгибоша, и мы сђдимъ рода ихъ, платяче дань козаромъ».14

Так відповіли кияни на запитання Аскольда і Діра: «чий се градокъ?», які припливли до Києва. З контексту відповіді цілком зрозуміло, що кияни 60-х років IX ст. усвідомлювали себе спадкоємцями роду Кия, що потрапили в данинну залежність від хозар.

О. Пріцак вважає версію, що міститься в Іпатіївському літописі, недостовірною і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису: «И мы сђдимъ, платяче дань родомъ ихъ, Козаромъ».15

Єдиний аргумент на користь більшої достовірності вістки Лаврентіївського літопису — його більш рання редакція. Якби йшлося про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але і Лаврентіївський, і Іпатіївський літописні зводи складені в пізньосередньовічний час, і немає гарантії, що укладач (автор зводу) XIV ст. мав у своєму розпорядженні більш давній і достовірний протограф, ніж укладач-літописець XV ст.

Стаття Лаврентіївського літопису внутрішньо суперечлива. Буквальне її прочитання свідчить, що кияни IX ст. цілком чужі Кию і його роду. Це — тубільці, які сплачують данину хозарам. Узгодити свідчення цієї статті немає можливості, а, власне, немає й великої необхідності в цьому. Дослідники літописів уже давно дійшли висновку, що правильне її прочитання знаходиться в Іпатіївському літописі. О. Шахматов запропонував таку уточнену редакцію цієї статті: «А мы сидим, род их (Кия і братів. — П.Т.) и платим дань козарам».

Підбиваючи підсумки сюжету про хозарську данину полян, доводиться визнати, що звід «Повісті минулих літ» в цілому вірно відбиває історичні реалії. До Києва і полян хозари не мали жодного іншого відношення, крім того, що на певному етапі історії, очевидно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данинну залежність.

Тепер звернемося до аргументів О. Пріцака про будівництво міста Києва хозарами не раніше першої половини IX ст. Теоретично такий варіант цілком можливий. Завоювавши слов'янський населений пункт, хозари могли перетворити його в фортецю й навіть у місто. Інша справа, чи є переконливі докази цього.

Свою плутану розповідь про ранній Київ як хозарський гарнізонний центр О. Пріцак будує на двох головних посиланнях. По-перше, на археологічному. Цитуючи В. П. Петрова, він твердить, що Київ, як місто, був заснований на Дніпрі не іаніше першої половини IX ст. і цей факт, нібито, засвідчений археологічними розкопками. По-друге, на політично-географічному. До цього часу, як здається О. Пріцаку, хозарська межа на заході проходила по Дніпру, і, отже, Хозарія з неминучою необхідністю повинна була будувати тут порубіжні гарнізонні і торгові містечка.

Що стосується археологічного аргументу, то він насправді виявляється цілком неспроможним. Насамперед, своєю некоректністю. В.П. Петров у статті, на яку посилається О. Пріцак, проводить думку про безперервне існування Києва від рубежу старої і нової ер. На етапі VI—IX ст. він являв собою племінний слов'янський центр, а потім, уже в Х ст., перетворився на стольне місто Давньоруської держави.16 Про заснування Києва у першій половині IX ст., до того ж, начебто підтверджене археологічними розкопками, В. П. Петров просто не писав.

Ще менш переконливим є «прикордонний» аргумент. Зрозуміло, в О. Пріцака немає даних про те, що західний кордон Хозарії проходив по Дніпру. Але навіть [...] границею слов'ян. Власне, саме такою й була його роль щодо кочівників степів протягом усієї його середньовічної історії.17

Повідомлення про будівництво фортеці Саркел на Дону в 833 р. візантійськими інженерами наштовхнуло О. Пріцака на думку про те, що, напевне, в цей же час або трохи пізніше був укріплений і Київ.18 Підтверджується це, нібито, тим, що реальне київське укріплення (біля Берестова) названо «Угорським». Це найменування, очевидно, походить від оногурського гарнізону.19

Наведене твердження викликає, щонайменше, подив. Автор не демонструє тут знань не тільки київської археології, але й історичної топографії. Урочище Угорське віддалене від центральної частини давнього Києва майже на 3 км і було його далекою околицею навіть у період розквіту міста. До того ж, жодних «реальних» укріплень гам ніхто і ніколи не виявляв. І якщо «Угорське» — цe Київ у IX ст., то як тоді звалося укріплення на Старокиївській горі, що існувало насправді? Археологічні матеріали, які б давали хоч найменшу можливість припустити наявність у IX ст. у цьому урочищі хозарського гарнізону, також не виявлені.

Обґрунтовуючи власну ідею побудови Києва хозарами, О. Пріцак твердить, що він має типову центральноазіатську модель: (1) Цитадель, Гора; (2) внутрішнє місто, Копирів кінець і (3) передмістя, Поділ. Археологічні дані свідчать, що Київська цитадель існувала з VIII по XI ст., внутрішнє місто з'явилося на початку Х ст., а передмістя Поділ починає існувати принаймні на початку Х ст.20

Тут, що не твердження, то одкровення, обумовлене незнанням історичної топографії й археологічної хронології. Копирів кінець ніяк не може претендувати на внутрішнє місто, оскільки знаходився на відстані одного кілометра від київського дитинця, а між ними ще розташовувався кромний град, що ввійшов у літературу під назвою «Міста Ярослава». Не був передмістям і Поділ, що насправді відігравав роль київського торгово-ремісничого посаду і, по суті, примикав до дитинця.

Побудова Києва хозарами за центральноазіатською моделлю припускала б практичну одночасність його структурних частин, проте сам же О. Пріцак вибудовує їх послідовну появу. Правда, не переймаючись при цьому занадто точністю хронологічних довідок і навіть не узгоджуючись із власними твердженнями. Заявивши на початку дослідження, що Київ не міг бути побудований раніше першої половини IX ст., він потім доходить висновку про існування київської цитаделі вже з VIII ст. Копирів кінець, як міський район, склався не на початку Х ст., а скоріше наприкінці його, а, можливо, — і на початку XI ст. Що стосується Подолу, то нові археологічні розкопки дозволяють припускати його практичну одночасність із поселенням на Старокиївській горі. У IX — на початку Х ст. Поділ мав уже регулярну зрубну забудову, що підтверджується дендродатами ряду будівель: 887 р., 900 р., 901 р., 903 рік.21

Звичайно, ніякої центральноазіатської моделі в Києві не було. Він виникав і розвивався як типовий слов'янський центр — спочатку адміністративно-політичний, а потім і торгово-ремісничий.

Ще одним важливим аргументом на користь хозарського Києва, як вважає О. Пріцак, є назва «Копирів кінець». Походить вона нібито від загальновідомих у хозарській державі етнонімів Sabar (Савар) і Kabar (Кавар) і є переконливим свідченням того факту, що внутрішнє місто Києва (шахристан) спочатку було заселено хозарськими каварами (копирами).22 Згадка в літописі у XII ст. про «жидов» дозволила О. Пріцаку зробити ще цілу низку відповідальних висновків. Як виявляється, київські кавари (копири) сповідували іудаїзм, а Київ, таким чином, через них також мав зв язок з цією релігією.23

[...] Копиревого кінця хозарськими іудеями копирами. Необхідні археологічні матеріали, що підтвердили б їх. Це розумів і О. Пріцак, вважаючи, що серйозні археологічні дослідження допоможуть знайти тут залишки єврейських релігійних споруд.

Останні десятиліття на Копиревому кінці неодноразово проводилися стаціонарні розкопки, але вони так і не виправдали надій О. Пріцака. Тут знайдено археологічні прошарки VI—VII ст. з типовою слов'янською керамікою, а також староруські — кінця Х—ХІІІ ст. Аналогічні матеріали виявляються і під час охоронних робіт при прокладенні різноманітних підземних комунікацій. І ніде на всій 40-гектарній площі давнього Копиревого кінця не виявлено жодного об'єкта або предмета салтівського культурного типу. А без цього розмови про хозаро-іудейський Копирів кінець давнього Києва нічого не варті.

Найбільш переконливим доказом хозарськості Києва, як вважає О. Пріцак, є його назва. З'явилася вона незадовго до кінця IX ст. і походить від власного імені хозарського візира Куйа.24 Джерела нічого не згадують про цього візира, а тим більше про будівництво ним Києва, але О. Пріцак заповнює цей недолік власними висновками. У 30—40-і роки Х ст., коли Ал-Масуді укладав свою працю, хозарським візиром був Ахмед бен Куйа. Оскільки в кочових імперіях посади міністрів були спадковими, то можна припустити, що Куйа був попередником Ахмеда. На підставі цього припущення будується ще одне: «Саме Куйа зміцнив фортецю у Берестові і розмістив там оногурський гарнізон».25

Далі ще крутіше: «Нічого не заважає нам думати, що хорезмець Куйа, який послужив прототипом Кия літописів, і був засновником київської фортеці».26 Таким чином, О. Пріцак пропонує вже третю дату заснування Києва — кінець IX ст.

Говорячи стилем О. Пріцака, можна зауважити: якщо йому «нічого не заважає думати», то таке ж «нічого» не дозволяє і фантазувати. Джерела зафіксували будівництво Саркела в 833 р., чому ж тоді вони жодним словом не обмовились про будівництво Києва? Фортеця на Берестові, де нібито Куйа розмістив оногурський гарнізон, насправді не існувала. Напевно, будь Київ побудований хозарами, а тим більше хорезмцями, наприкінці IX ст., ця подія не залишилася б непоміченою східними авторами. Вони ж усі в один голос говорять про Київ IX—Х ст. як про місто слов'ян і Русі, але не хозар.

Можна було б продовжити обговорення епатажних побудов О. Пріцака про хозаро-іудейський Київ, якби не було київської археології. Вона робить таке обговорення зайвим. Добуті майже 200-літніми розкопками матеріали переконливо демонструють приналежність київських старожитностей VI—Х ст. до кола слов'яно-руських. Можна дискутувати, коли Київ набув статусу міського осередку, проте суперечка про його культурно-історичну приналежність просто не має сенсу.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Вперше книга побачила світ 1982 р. англійською мовою. У 1997 р. вона була перевидана в Росії російською мовою в єврейському видавництві «Гешарим». Норман Голб и Омельян Прицак. Хазаро-еврейские документи Х в. / Науч. редакция, послесловие й комментарий В.Я. Петрухина. — Москва — Иерусалим, 1997.

[2] Невеличкий коментар щодо окремих висловлювань О. Пріцака було вміщено у статті: «Спорные вопросы ранней истории Руси» у збірнику «Славяне и Русь (в зарубежной историографии)». — К., 1990. — С. 104—108.

[3] Каргер М.К. Древний Киев. Т. 1. — М.—Л., 1958. — С. 92—104; Tолочко П.П. Древний Киев. — К., 1983. —С. 18—33.

[4] Див.: Комментарии. Примечание к С. 96. — С. 217.

[5] Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документи Х в./ Науч. редакция, послесловие й комментарии В.Я. Петрухина. — Москва. — Иерусалим, 1997. — С. 36.

[6] Там же. — С. 64.

[7] Там же. — С. 68—69.

[8] Повесть временных лет (далі — ПВЛ). — Ч.1. — М.—Л., 1950. — С. 14.

[9] Там же. — С. 23.

[10] ПВЛ. Ч. 1. — С. 21.

[11] ПВЛ. Ч. 1. — С. 21.

[12] ПBЛ. Ч. 1. — С. 18.

[13] Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документы Х в. — С. 68.

[14] ПВЛ. Ч. 1. — С. 18.

[15] ПСРЛ. Т. 1. — М., 1962 (Лаврентьевская летопись), — Стб. 21.

[16] [...]

[17] Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., 1999.

[18] Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документы Х в. — С. 70.

[19] Там же. — С. 71.

[20] Там же. — С. 77—78.

[21] Сагайдак М.А. Дендрохронология древнего Киeва. // Новое в археологии Киeва. — К., 1981: — С. 449—450.

[22] Голб Н., Прицак О. Хазаро-еврейские документи Х в. — С. 78—79.

[23] Там же. — С. 79.

[24] Там же. — С. 75.

[25] Там же.

[26] Там же. — С. 77.